Grzegorz (grzegorz) wrote,
Grzegorz
grzegorz

Проти Росії чи проти радянської системи?

Основна помилка, що її роблять обидві сторони в дискусії між Der Monat і Tagesspiegel полягає, на мій погляд, у тому, що вони однозгідно та безпідставно розглядають і оцінюють всіх мешканців Радянського Союзу як «росіян». 'На Заході аж надто часто не добачають того факту, що СРСР не національна держава, а імперіяльний конґльомерат народів; це, до речі, важлива різниця, що її часто не беруть до уваги, між радянським і колишнім націаналнсоціялістичним тоталітаризмами. Між поодинокими «радянськими народами» існують глибокі природні різниці, не тільки в мові та етнічному типі, але також в їхніх культурних і політичних традиціях. Чейже карелець по суті не ближчий до вірменина, ніж норвежець до португальця!

Згідно з народочисленням у січні 1939 року, тільки приблизно половина населення Радянського Союзу, що тоді нараховувало 170 мільйонів, належало до російської національності. При цьому не вільно теж забувати наступне:
1. Централістична й нівеліізаторська політика Москви приводить до штучного роздуття російського елементу; в інших обставинах мільйони людей, що тільки поверхово русифіковані, напевно визнали б себе приналежними до своїх первісних національностей.
2. Навіть серед самого російського мовного обширу існують територіяльні групи, наприклад, донські козаки й сибіряки, що посідають сильно розвинену обласну, автономістичну традицію, якою вони відрізняються від московського прототипу.
3. Радянські анексії, що мали місце від 1939 року, повинні були збільшити відсоток неросійського населення.

Цим статистичним фактам не можна відмовити першорядного політичного значення. Бо питання про характер відносим між більшовицьким режимам та населенням виглядає зовсім інакше, коли говоримо про російських і неросійських громадян СРСР.

Tagesspiegel стверджує, що йому нічого не відомо про існування «російського руху опору». З цим можна погодитися, якщо мова йде про дійсний російський народ. Але ця теза помилкова, коли б хтось хотів цим сказати, що взагалі не було й нема руху опору у границях російської імперії (Радянського Союзу). Але західні обсерватори, які звикли бачити великий і складний східній простір виключно з перспективи Москви-Ленінграду, не вміють добачувати тих рухів, які спираються переважно на неросійські народи.

Розвиток України, найбільшої неросійської національної групи в СРСР, може послужити тут як добрий приклад. З революції 1917 року народилася демократична українська держава, яка аж до 1921 року вперто боролася зі зброєю в руках проти російсько-совєтського наїзду. Кінець збройних змагань означав перенесення боротьби в іншу площину. Україна пережила в 1920-их роках явище, що відповідає сучасному «тітоїзмові». Місцеві українські комуністи, що посідали місця в державному апараті, змагалися в політичній, господарській і культурній галузях проти централізму Москви. Коли політбюро взялося насаджувати колгоспи, українське селянство відповіло хвилею саботажу і стихійних дій опору. Щоб приборкати зворохоблене селянство, Москва застосувала організований голод 1933 року, що на Україні, Донщині й Північному Кавказі коштував кілька мільйонів жертв. Слід підкреслити, що голодова катастрофа обмежувалася Україною й деякими іншими «інородчеськими» землями. Зате російські мужики дали себе без єпротиву загнати в колгоспи. Великі воєнні успіхи, що їх Німеччина здобула в початковій стадії німецько-радянської війни, пояснюються у значній частині масовою дезерцією неросійських солдатів Червоної армії та прихильною до німців поставою населення у Прибалтиці, Білорусі й Україні. Але німці з власної вини загубили ці симпатії. Рух опору, що згодом розгорнувся з великою силою в балтицьких країнах і на Україні, мав вістря, спрямоване як проти гітлерівської Німеччини, так і проти комуністичної Росії. Після відступу німців партизанська боротьба продовжувалася проти старого, що знову повернувся, ворога, російського більшовизму. Рівночасно сотні тисяч утікачів подалися на добровільну еміграцію. Сказане стосується, з такими чи іншими місцевими варіантами, всіх неросійських народів СРСР, не тільки українців і балтійців, але також кавказців і туркестанців.

Які висновки можна з цього поробити для важливої проблеми про можливості й перспективи майбутньої демократизації Сходу та включення його в сім'ю миролюбних народів? Якщо мова про поневолені нації Росії-СРСР, то відповідь ясна: скинення ярма Москви було б найкращою запорукою їхньої демократизації; коли б було досягнене перше, друге саме послідувало б за цим. Бо для українців, білорусів і народів Прибалтики, Кавказу й Туркестаїну це питання не виглядає по суті інакше, ніж для сателітних країн Середньої Европи й Балканського півострова. В одному, як і в другому випадку сучасний режим не був вислідом органічного розвитку, але чужим продуктом, принесеним на вістрі російських багнетів. Пригадаймо, що більшовизм, який восени 1917 року захопив владу в Петербурзі й Москві, довший час залишився обмеженим центральними російськими губерніями, де він не зустрічав майже ніякого опору; зате відкидала його неросійська периферія імперії. Совєтизація цих периферійних країн відбулася способами, що послужили як приклад для новішої «народно-демократичної» процедури. В обох випадках факт завоювання та чужинецького (російського) панування замасковано поставленням маріонеткових місцевих урядів з ласки Москви. Тому скасування комуністичного устрою в сучасних радянських «союзних республіках», як і в сателітних державах, являло б собою ніяк не болючий переворот, але, навпаки, радісний і природний поворот до власної національної індивідуальности. Очевидно, існували б різні труднощі, пов'язані з переставленням життя на нові рейки, але це не міняє нічого в наших засадничих твердженнях. Трудно заперечити, що традиції неросійських народів СРСР (це стасується не тільки України, Білорусії і Прибалтики, але також до старовинних культурних націй Кавказу) виявляють більше «європейських» прикмет, ніж це можна сказати у випадку самого російського народу. Обмежимося на цьому місці одним натяком. Відоме, що побут дореволюційного російського селянства визначався своєрідним примітивним аґрарним колективізмом, що його носієм була інституція «миру», себто громадської (общинної) власносте на землю, з періодичним перерозподілом ґрунтів. Таким чином російський мужик міг довершити перехід від «миру» до колгоспу без великих психологічних перешкод. Зовсім інакше виглядала справа в тих країнах, де, як наприклад, на Україні, селянство з давніх-давен було настроєне індивідуалістично та пристрасно захищало свою приватну власність. Отож ми маємо право зробити наступну прогнозу, що здається дуже правдоподібною: народи, які заселяють простори між Балтицьким та Чорним морем, при першій сприятливій нагоді намагатимуться вступити до всеевропейської федерації, що, до речі, дало б об'єднаній Европі її остаточне географічне закруглення на сході; щодо туркестанців, то вони, мабуть, приєднались би до передньоазійсько-іслямської системи держав, що до неї вони належать своєю культурою та всією історією.

Але як стоїть справа з самим російським народом? Коли б хтось хотів утотожнювати Росію, як націю, з радянською системою — це було б недопустиме спрощення. Але годі заперечити, що тут існують глибокі взаємопов'язаний. Це не була примха історії, що комунізм запустив коріння власне в Росії. Навіть поверховий спостерігач не може не бачити, що між такими постатями, як Петро Великий і Сталін, існує внутрішня духова спорідненість. Ряд характеристичних рис деспотичної монархії Миколи І віднаходимо в сучасній Радянській Росії. Чи обожнювання Сталіна не нагадує старомосковського цезарапапізму? І чи сучасне самозвеличання Москви, як «глави всього прогресивного людства», не подобає на нове перевтілення традиційного російського месіянізму та російського прагнення до панування над світом, які колись виявлялися як теорія «Третього Риму»?

Чесні росіяни завжди визнавали неевропейський і своєрідно «тоталітарний» характер історії своєї країни. Філософ Микола Бердяєв, що недавно помер на еміґрації, говорить про «антиліберальну» природу російської людини та про постійні хитання російського суспільства між крайностями варварського деспотизму та не менш варварського бунтарства. Ці думки Бердяєва знаходять підтвердження навіть з марксистського табору. Видатний соціолог і учитель Леніна Георгій Ллеханов доводить, що суспільна структура Росії аж до другої половини 19 століття виявляла більше подібностей з орієнтальними деспотіями, наприклад, Оттоманською імперією, ніж з Заходом.1

Чи це значить, що ми вважаємо демократизацію Росії за безвиглядну справу, яка згори засуджена на невдачу? Ні в якому разі! Але мусимо тут рахуватися з труднощами, що в порівнянні з ними навіть «денацифікація» Німеччини виглядає немов дитяча забава. Також в історії російського народу бачимо наявність зародків свободи. Німецькі ліберали, наприклад, Вільгельм Репке, дотримуються погляду, що розвиток Німеччини зійшов на манівці з того моменту, коли централістичним і бюрократичним територіяльним князівствам удалося здушити автономію «вільних імперських міст».2 В історії Росії зустрічаємо подібне явище: зруйнування торговельних міських республік, Великого Новгороду і Пскова, московським самодержавством. Щодо Московського царства, то його адміністративний, фіскальний, мілітарний і поліційний устрій був наслідуванням монгольської імперії. Московські великі князі вперше виступають на кін історії як збирачі данини на службі Золотої Орди. Оця характеристична державна структура, успадкована від татарських сюзеренів, до сьогоднішнього дня визначає буття Росії. Великі російські реформатори, Петро І і Ленін, перебудовували фасаду держави, але не торкнулися цього фундаменту. Чи є якісь шанси на те, що в житті російського народу спадщина вільнолюбних новгородських купців переважить над спадщиною татарських ханів? Ми не сміємо зрікатися цієї надії. Але треба собі усвідомлювати, що на те, щоб досягнути цієї мети, була б конечна радикальна операція, що надала б цілому східньоевропейському та північноазійському просторові зовсім нову подобу.

Я знаю, що ці думки можуть з різних боків зустрітися з пристрасними запереченнями. Опоненти будуть посилатися на те, що російський народ, мовляв, тільки жертва комуністичного режиму, що він, не менше від інших народів СРСР, терпить від рук своїх теперішніх володарів. Визнаю, що в цьому аргументі криється зерно правди; але речі треба бачити в їхній належній перспективі. Поперше, якщо навіть відповідає правді, що всі народи, включно з російським, пригнічені радянською системою, то з цього ще не слідує, що однаковий тягар падає на всі нації. Згідно з офіційною радянською статистикою, кількість українського населення зменшилася між двома народочислекнями, 1926 і 1939 року, із 31 на 28 мільйонів. Коли до цього дорахувати втрачений природний приріст, що давніше був на Україні одним з найвищих в Европі, то побачимо у висновку, що в наслідок більшовицького терору український народ утратив упродовж тільки 13 т. зв. «мирних» років біля 7—10 мільйонів душ. Під час другої світової війни всесоюзний уряд зліквідував чотири «автономні республіки» на Криму й Північному Кавказі, а їх населення або знищив на місці, або заслав на примусові роботи на далекій півночі. Рівночасно з цим комуністичні можновдадці різними способами протеґували російський народ коштом інших націй. Ці короткі зауваги повинні служити вистачоальною відповіддю тим, що осмілюються говорити про «спільну долю» росіян і неросіян у Радянському Союзі. По-друге, нема сумніву в тому, що також російські трудящі маси, російські робітники й селяни, експлуатовані бюрократичними галапасами, а російські інтелектуалісти обмежені у свободі культурної творчоїсти й наукового досліду. Це напевно спричиняє страждання багатьом росіянам. Проте режим дає російському елементові, що являється провідною нацією СРСР та наріжним каменем світового комунізму, дуже суттєві компенсати: задоволення його жадоби влади, його імперіялістичної мегаломанії, старих месіяністичних мрій про покликання російського народу бути «вождем людства», а Москві стати новим «Третім Римом». Додаймо до цього матеріяльні інтереси радянської бюрократичної верстви, зложеної переважно з росіян, що її існування залежить від того, щоб комуністична система продовжувала тривати й по змозі поширювалася на нові країни. Не сміємо замикати очей на сумний факт навіть росіяни, що є ідеологічними противниками комунізму, заражені імперіялістичним комлексом, і вони аж надто легко готові забувати про свободолюбні гасла, коли загрожена великодержавна позиція Москви й її панування над іншими народами.

Карл Маркс сказав раз велике слово: «Народ, що поневолює інші народи, не може сам бути вільний». Ось ядро всієї «російської проблеми»! Деспотичний внутрішній устрій як старої, царської, так і нової, радянської Росії — конечне доповнення зовнішньої політики, яка навіть під час миру ніколи не виходила з «психози оточення» (уроєння, що вона оточена ворожими державами, що заприсяглися на її згубу). Російська зовнішня політика, наставлена на територіяльне поширення та на панування над іншими народами, вирощувала гіпертрофований бюрократично-військово-поліційний апарат. Цей апарат, що ним многонаціональна імперія держиться вкупі, немов залізним обручем, заглушує в самому російському громадянстві всі паростки свободи. Найщасливішим днем в історії турецького народу був той, коли розпалася стара Оттоманська імперія; бо щойно тоді, визволившися від уроеного «імперського покликання», змогли турки відвернутися від політики екстенсивної, політики завоювань, та звернутися до політики інтенсивної, себто до зусиль над культурним піднесенням і поступом власної занедбаної країни. Я переконаний, що це теж єдиний шлях до демократизації Росії. Розбиття імперської єдности Росії-СРСР було б найбільшим благодійством не тільки для поневолених Москвою неросійських народів, але навіть для самого російського народу. Тому політику, що прямує до цієї мети, ніяк не годиться називати «протиросійською».


Tags: кацаповедение, украинец vs кацап
Subscribe
promo grzegorz january 1, 2016 21:38 2
Buy for 50 tokens
место для пиара и все такое :)
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 5 comments