Мстислав (Скрипник): воїн, який став Патріархом

Степан Скрипник народився 10 квітня 1898 року у Полтаві в сім'ї нащадків козацького роду. Батько його, Іван Скрипник, походив з козаків Миргородського полку, мати Маріанна, з роду Петлюр, молодша сестра Симона Петлюри.

Родина Скрипників та Петлюр. Фото: orenda.pl.ua

Освіту Степан розпочав у приватній підготовчій прогімназії В. Шевелєва, а після закриття закладу (гімназисти взяли участь у відкритті пам'ятника Івану Котляревському) продовжив навчання у Полтавській першій класичній чоловічій гімназії. Там вступає до таємного "Гуртка українських середньошкільників у Полтаві", однак завершити гімназію йому не вдалось, з яких причин – невідомо (більша частина архіву гімназії зникла). У своїх спогадах владика Мстислав пояснює це призовом до війська (тривала Перша світова війна). У 1916 році  Степана відправляють до Оренбурзької військової школи прапорщиків

Степан Скрипник у формі хорунжого. 1920 рік. Фото: uk.wikipedia.org

1917 рік багато в чому залишається невідомим у його біографії: коли скінчив школу, де служив молодий прапорщик. З листа батька до Симона Петлюри стає відомо, що у березні 1918 року юнак вступив до Першого кінного полку гайдамаків імені Костя Гордієнка. У його складі брав участь у поході на Крим. Але уже в липні разом з дядьком був заарештований та 4 місяці провів у Лук'янівській в'язниці. Після звільнення повертається у фронтові частини, однак ненадовго: в березні 1919 року був поранений.

Після лікування в Празі хорунжого Скрипника відряджають у похідну канцелярію головного отамана військ УНР. Після завершення війни потрапив до табору для інтернованих у Каліші. Звільнившись Скрипник поїхав до Праги на навчання, однак український громадський комітет у Чехо-Словаччині відмовив йому у стипендії. Степан переїжджає до Луцька, де починає працювати у кооперації, але не пориває з політикою, за що був заарештований польською поліцією.

Степан Скрипник(ліворуч) з колегами депутатами у Сеймі. Фото: histpol.pl.ua

Скрипник підтримав травневий переворот 1926 року у Польщі та повернення до влади  Юзефа Пілсудського, розраховуючи, що нове керівництво буде проводити більш сприятливу політику щодо українців у Польщі. Він отримує посаду гмінного урядовця та починає працювати в урядових структурах. У 1929 році навіть отримує нагороду з рук президента Польщі Ігнація Мосціцького –Срібний хрест, а через рік його було обрано депутатом Сейму.

У Сеймі Скрипник працював аж до 1939 року, причому весь час будучи в складі президії (а у 1933 році був секретарем лічильної комісії під час президентських виборів). Частина українських політиків ставилася вороже до його діяльності та звинувачувала у зраді , але Степан завжди відповідав, що працює заради українців.

Налагодилось і особисте життя – у 1929 році одружився з Іванною Вітковицькою. У них народилося троє дітей – син Ярослав, доньки Тамара і Маріана. Але настав 1939-й. Польща захоплена німецькими військами, а західноукраїнські землі увійшли до складу СРСР. У Львові за нез'ясованих обставин гине дружина Степана Іванна. Він вимушений переїхати до Кракова. Там активно починає займатися справами церкви та входить до складу Архієпископської ради при єпископі Іларіоні (Огієнкові).

З донькою Ярославою. 1940 рік. Фото: histpol.pl.ua

Після початку війни разом з похідною групою ОУН(м) Степан повертається на Волинь та висловлює підтримку акту відновлення Української держави. Він входить до складу Української ради довір'я на чолі з письменником Уласом Самчуком, намагається організувати громадські організації. Але невдовзі через репресії німецької окупаційної влади рада була закрита. І він вирішує кардинально змінити свій життєвий шлях. У квітні 1942-го Степана висвячують на ієрея, а трохи згодом він приймає постриг з ім'ям Мстислав. Одразу Скрипник стає єпископом Переяславським.

У жовтні 1942 року єпископ Мстислав узяв участь у соборі єпископів УАПЦ у Луцьку, що, через заборону німецької влади, проходив нелегально. На цьому соборі було підписано "акт поєднання" між представниками Автокефальної та Автономної церков. 12 жовтня 1942 року він був заарештований гестапо, та перебував в ув'язненні у Чернігові, Прилуках і в Києві.

Сам владика розповідав:

"Був момент, коли я в 1943 році сидів у камері смертників у Києві. На коридорі зустрів голову Всеукраїнської кооперативної спілки, мене вели в один напрямок, його — в інший, і він мені сказав: "Мене ведуть на розстріл". А коли я увійшов у камеру, мені сказали, що сьогодні той день, коли виводять на розстріл. А поза тим з таких моментів страху не мав. Я вірив у те, що все приходить од Бога".

Після в'язниці. 1943 рік. Фото: orenda.pl.ua

Завдяки клопотанню духовенства, у квітні 1943 року єпископа Мстислава було звільнено з в'язниці київського гестапо з умовою, що він не відправлятиме служби Божої і не буде проповідувати. З наступом радянських військ єпископ Мстислав виїжджає на Галичину, потім — до Польщі. Там він активно допомагає біженцям. Невдовзі владика переїжджає до Німеччини.

У 1947 році його було обрано єпископом Вінніпезьким та всієї Канади, а з 1969 року очолив Українську автокефальну православну церкву. Найбільшим досягненням Мстислава в ті часи вважається побудова "Українського Єрусалима", або "Українського пантеону", у Бавнд-Бруці, поблизу Нью-Йорка. Сюди перенесено консисторію та інші духовні установи. До комплексу увійшли також музей, бібліотека, архів, видавництво з друкарнею, українська православна семінарія.

Єпископ Мстислав у 60-ті роки. Фото: catacomb.org.ua

Євген Сверстюк так писав про життєвий шлях патріарха Мстислава:

Здавалося, він гортав вигаслі сторінки спустошеного XX сторіччя десь від його початку і, шукаючи уцілілого, натрапляв на те, що залишається живим — промінентні особистості. Скільки їх, рідкісних і неповторних, засвітилося у вирі українських визвольних змагань! Скільки загинуло на його  очах, але в пам’яті знов вони оживали і живили дух.

Патріарх Мсaтислав. Фото: gazeta.dt.ua

Після того, як Україна стала незалежною, патріарх Мстислав зміг повернутись на Батьківщину. 6 червня 1990 року його було обрано патріархом Української автокефальної православної церкви. Незважаючи на вік, патріарх Мстислав взявся за справу об'єднання православних церков в Україні, але здоров'я та обставини не дали можливість продовжити цей процес. У першу річницю незалежності він передав прапор 3-ї Залізної дивізії Дієвої Армії УНР новоствореній українській армії. Помер патріарх у канадському місті Ґрімсбі.