Grzegorz (grzegorz) wrote,
Grzegorz
grzegorz

Легенди осені

Юрій Винничук. Легенди осені

Часом бувають доволі чудні трафунки. Нема дня, аби хтось не зателефонував і не попросив коментаря чи інтерв’ю. А буває, що починають здалека – з описів своєї благодійної діяльності, а потім питають, чи я не міг би допомогти фінансово.

Яке у них уявлення про письменника? Може, мені теж варто декларацію заповнити, аби стало видно, чим відрізняється не останній письменник у цій країні від пересічного депутата чи судді, молодших удвічі? Або навіть від естрадової звізди, якій за виступ платять по 50-100 тисяч гривень. Тоді, як письменника усі хочуть забездурно.

Врешті я почав переважно відмовлятися від коментарів, бо не можу коментувати те, в чому не петраю, або те, що само собою розуміється. Ну, наприклад, моє ставлення до конкретного прийнятого закону. «Що ви про це думаєте?». – «Я думаю, що я думаю так само, як ви. Тому нікого своєю думкою не здивую». – «Але нас цікавить ваша думка». – «Моя думка така, як ваша. Ви ж тішитеся, що такий закон прийняли?» – «Звичайно». – «От і я тішуся». – «То так і написати?» – «То так і пишіть, курва маць засрана».

Але «курва маць», то вже подумки.

А то телефонує якась молода, видно, недосвідчена. Бо досвідчені відразу беруть мене за… е-е… ну, добре – за тово-во і кажуть: «Пане Юрію, ми хочемо записати з вами коротке інтерв’ю на тему др-др-др…»

А ця починає здалека. «Доброго дня, то пан Юрій?» – «Так». – «А маєте хвильку?..» – «Залежить для чого». – «Ну, та я з такого-то сайту і хотіла б…»

Пауза.

«Прошу?»

«Хотіла б у вас взяти…»

«Коментар?» – «Ні». – «Інтерв'ю?» – «Ні». І далі мнеться, не може згадати.

«Хотіла б взяти…» – «Автограф?» – «Ні».

Врешті не витримую: «В бузю?».

З вигуком «О, Боже!» вона вимкнулася.

І тепер я так і не знаю, яку холєру в мене хотіли взяти.

А ще інколи просять створити легенду для їхнього бренду.

«Ви ж пишете легенди?»

«Пишу, а точніше реставрую».

«Ну, от, а нам потрібна легенда про соки. Ми виробляємо соки. Для нас треба вигадати легенду про те, як в Галичині з’явилися соки».

Чесно признаюсь, я вже тричі перед тим брав участь у створенні подібних легенд: двічі про каву і один раз про пляцки. З того, що витворив я, залишалися ніжки і ріжки, бо хоч я й намагався створити легенду так, аби вона виглядала якнайприродніше, відповідала історичним реаліям і не зраджувала свою штучність, замовники все одно переробляли на свій копил і з цукерки ліпили лайно. А потім розраховувалися зі мною натурою.

Одного разу мене навіть розіграли, запропонувавши написати легенду про львівський бетон.

Але це було років десять тому. А зараз мені зовсім не хочеться вигадувати щось про соки в Галичині. Одне слово, я відмовився. Але хтось все одно напише. І це буде щось у такому стилі: «Вродливого юнака, пораненого татарською стрілою, рятує вродлива дівчина, відпоюючи його соком за порадою знахаря. А потім цей вродливий юнак одружується з вродливою дівчиною, сам стає знахарем і продукує соки».

Коли я збирав матеріал для «Легенд Львова», то обнишпорив усі видання, де вони могли бути. Але коли я читав у Крипякевича про чортів млин на горішньому Личакові, що він «овіяний легендами», а жодної легенди про нього не було зафіксовано, то брав легенди записані в Галичині і пристосовував до Личакова.

Це так само, як реставрувати ікону. Маєш дошку з кольоровими плямами, знаєш, хто на ній зображений і, взоруючись на аналогічних зображеннях цієї ж місцевості, відновлюєш.

Таких відреставрованих легенд у мене було не багато. У кожному разі жодної легенди я не вигадав, а опрацьовував справді народні перекази. Зовсім недавно я виявив цілу колекцію легенд про львівських духів, опубліковану в одному старому часописі. Виявляється, читачів заохочували надсилати історії про духів.

Останнім часом з’явилися такі «любителі Львова», які почали вигадувати легенди, відверто фальшуючи їх. Коли я видав оповідання про духів львів’янина Стефана Грабинського, моментально їх перетворили на легенди, хоча то були літературні твори. Ба більше – за місцями подій, описаних у тих оповіданнях, ще й водять туристів, а преса радо публікує ці бздури. Це все одно, якби хтось розповідав: існує легенда, що Антонич був колись хрущем і жив на вишні.

Оці примітивні сфальсифіковані «львівські легенди» розсипані уже на багатьох сайтах упереміш із легендами, поцупленими з моєї книжки. Ці новотвори вражають своєю недолугістю, повним ігноруванням фольклорних традицій і законів народного епосу. Просто тупа маячня. Як пісня «А калина не верба».

Днями «Львівська Пошта» опублікувала кілька таких, висмоктаних з пальця історій. І одна з них про львівських Ромео і Джульєтту. Почнемо з того, що історія Мікеліні і Пелагії – історичний факт. Але газета вирішила додати жару: «є така версія, знову ж таки легенда, що сюжет «Ромео і Джульєтта» народився у Львові... Сумна історія пішла по Європі й один драматург написав п’єсу, яка в оригіналі називається «Чума на ваші дві родини». У п’єсі герої помирають від пострілу, а насправді в оригіналі помирають від чуми».

Імені цього драматурга не названо. Але п’єса з такою назвою справді була. В оригіналі її назва звучала так «Чума на оба ваши дома». Автор – Грігорій Ґорін, написана вона була в 1994-му. Жодної іншої п’єси з такою назвою історія літератури не знає.

З нагоди відкриття пам’ятника закоханим львівська преса радісно повідомляла, що саме Мікеліні і Пелагія «стали прообразами славнозвісних героїв шекспірівської п’єси «Ромео та Джульєтта». Відтоді туристам так і розповідають.

Однак ліпити сюди Шекспіра безглуздо. Львівська подія трапилася у 1594-му році. Трагедія Шекспіра була написана не пізніше 1595-го року. Але сюжет її не оригінальний, уперше описаний у збірці «Новелліно» (1476) італійця Мазуччо Гвардато (приблизно 1410 – 1475). Герої там мали інші імена: Маріотта і Джяноццо, а події відбувалися у Сієні в ХIV столітті. Пізніше поет Луїджі да Порто (1495 – 1529), автор єдиної новели, у 1524-му переніс події вже до Верони і дав героям імена Ромео та Джульєтта. Новела називалася «Історія двох шляхетних коханців і їхньої скорботної смерті, яка трапилася у Вероні».

Ще пізніше цей сюжет використав новеліст Маттео Банделло (1485 – 1561). Його новелу у 1567 році переклав англієць Пейнтер, а драматург Артур Брук написав на її основі поему «Ромео і Джульєтта», яка й стала джерелом п’єси Шекспіра.

Отакий плутаний шлях відбула ця історія.

А легенда про галицькі соки поки що в дорозі. Як і купа інших ще не написаних легенд про львівські флячки, чоколяду, бетон, паркет і «Самопоміч».

http://zbruc.eu/node/58325


PS каюсь, друзям я теж вигадував легенди Львова. Було про русалок які спливали в фонтанах Площі Ринок, чому такі погані дороги у Львові чи про Вічного Кацапа.
Тре їх позаписувати і опублікувати з тегом #таємний львів.

Tags: #таємний львів, львов
Subscribe
promo grzegorz january 1, 2016 21:38 2
Buy for 50 tokens
место для пиара и все такое :)
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment