Grzegorz (grzegorz) wrote,
Grzegorz
grzegorz

Відтермінований платіж

Населення США в ті часи - приблизно 1 500 000.
У Війні за Незалежність загинуло приблизно 50 000 людей, з них 7 тис - власне у боях.

Коли впродовж перших двадцятьох річниць незалежності України доводилося час від часу писати якісь тексти на цю тему, щоразу не полишало відчуття якогось несусвітнього дива: як так безкровно Україна 1991 року отримала незалежність – як ябко до писка, як подарунок з небес, ніби на тарілочці з жовто-синьою облямівочкою!? Жодної краплі крові, як же так? Адже це абсолютно неможливо, такого не буває в природі: мільйони жертв українських героїв у боротьбі за незалежність протягом багатьох століть, мільйони убитих, закатованих, заморених голодом, а тут раптом «з речами на вихід» з російської тюрми народів на волю, задурно, на всі чотири боки!!!

Поставало надважке запитання: чому це так сталося? Треба ж це якось пояснити. Розгублено і безпорадно шукав відповіді, копирсався у різноманітних філософських премудрощах, нарешті вигадав таке: деколи онуки користуються плодами старої груші, посадженої ще їхнім дідусем – дідусь проливав піт, садив, обковував, поливав, загортав від приморозі, викохував грушку – і ось тепер онуки лише зривають соковиті, солодкі плоди і вусом собі не ведуть. Словом, накопичення кількісних історичних напрацювань, угноєння багатостраждальної української землі мільйонами героїв: від боротьби з монголо-татарами, від повстань Бута, Остряниці і Наливайка, через Хмельниччину, через боротьбу Січових Стрільців і героїв УПА, дисидентів-шістдесятників-сімдесятників – історія вела нас до вікопомного безкровного 1991-го, як наслідок усього попереднього. Ця доленосна подія припала на відносно спокійні часи – діяння минулих героїчних поколінь українців, історична доля і Всевишній подарували Україні і цьому поколінню омріяну мирну незалежність. Так ся стало для нас – і  край…   

З нами ніби більш-менш зрозуміло. А що ж із ними? Хижак, який століттями впивався кривавими пазурами у тіло жертви, раптом ці пазурі розтискає і жертву відпускає. Не інакше він мав бути смертельно поранений, усі інші варіанти стовідсотково відпадають. Смертельної рани імперії СРСР наприкінці 80-х років минулого століття завдав такий, ніби на перший погляд нікчемний чинник, як стрімке падіння світових цін на нафту. Не дивуймося, адже дуже поважні історики пов’язують, наприклад, падіння Римської імперії з демпінговими цінами на зерно з Єгипту. Як би там що, а ледачому і безініціативному «совєтському народові» сказали, що найгуманніша у світі держава СРСР врізала дуба – і край. І всі совки це сприйняли належним чином, чемно і дисципліновано, без сліз, ностальгії і особливих ремінісценцій щодо хліба за 20 коп. і ковбаси за 2-20 (ці ремінісценції виникнуть згодом).       

Російський імперський патріотизм (а іншого патріотизму в Росії не існує) закінчується тихо-мирно рівно-рівнесенько там, де його до цього змушують невідворотні історичні обставини. Так було 1917 року, коли раптом втратили Польщу і Фінляндію, так було й 1991 року, коли втратили чверть території і половину населення імперії (нацистська Німеччина по Другій світовій війні втратила незмірно менше, аніж Росія-СРСР 1991-го). Так безсумнівно станеться з сучасною Росією і в майбутньому, бо «працес пашол», і якісь примарні надії на «coitus interruptus» жодним чином тут нічого не врятують. Скажуть віддати Далекий Схід і Сибір Китаю, Північний Кавказ – дагестанцям і чеченцям, Кубань – Україні – й оком не зморгнуть – віддадуть. Коли 1954 року віддавали Крим Україні – хтось протестував? Дисциплінований народ – він завжди дисциплінований. Але це все буде згодом, і невідомо, скільки тисяч чи мільйонів людей повинно перед цим загинути, хоча можуть і не загинути. Перед здобуттям незалежності країнами Балтії у Литві загинуло 14 людей, у Латвії – двоє, в Естонії – жоден не загинув. У Грузії декілька десятків протестувальників зарубали саперними лопатами, а в Азербайджані це були здебільшого міжетнічні розбірки з вірменами, внаслідок яких загинуло декілька сотень людей.    

Україна, повторюся, отримала незалежність без жодної жертви. Були демонстрації, голодування на граніті, ланцюги єдності, утім «вражою злою кров’ю», а тим більше кров’ю самих українців, волі не окропили. Отримання незалежності – подія глобальна, наслідок тисячолітніх визвольних змагань, але ця подія мала ще один прихований аспект, а саме: намагання місцевої партійно-комсомольської номенклатури, що наче зірвалася з ланцюга, грабувати власний народ, не ділячись із Москвою, і цей грабіж триває донині. Наскільки важливою була власне ця складова у здобутті незалежності, спокійно проаналізують історики через десятиліття і століття, а зараз можемо лише констатувати, що одразу після її здобуття, кримінальний і колгоспно-шахрайський клептократичний набрід, який би при совєтах не пройшов фейс-контролю навіть на посаду такого-сякого другого секретаря райкому, дорвався до корита і  щороку 24 серпня з особливим пієтетом і пафосом прославляє українську незалежність, яка його до цього корита допустила і дозволила безмежно красти. Оці свинячо-патріотичні пики нікуди не поділися й сьогодні, вони, як і завжди упродовж останніх 25-ти років, надають святкуванню Незалежності доволі неприємного присмаку.

Утім, не варто нехтувати цим чинником, чинником чиїхось особистих інтересів наживи у доленосних історичних подіях, і для цього варто заакцентувати на тих моментах, принаймні останніх двох років війни з Росією, на які більшість, а може й ніхто взагалі, чомусь не хоче звертати уваги.

2014 року Україна втратила (сподіваємось, тимчасово) 7 відсотків території, 9 відсотків населення і 13 відсотків ВВП – це геть погано, але вона все ж таки відстояла незалежність на тих територіях, де ця незалежність висіла на волосинці – і це неабиякий успіх, бо могла втратити набагато більше, стільки, про що навіть страшно подумати. Як же у квітні-травні 2014-го Україна відстоювала свою незалежність на доволі небезпечних для неї (цієї незалежності) територіях?

Єдиний на той час серйозний аналітик російської військової  агресії в Україні, теперішній народний депутат Дмитро Тимчук у березні  2014-го оцінював небезпеку сепаратизму у Луганську 5 балами, а у Харкові – 8. Адже великі надії були на найбільший проукраїнський 5,5 тисячний мітинг здебільшого студентів Луганського університету імені Тараса Шевченка (про що у Харкові навіть і мріяти не могли), патріотичні настрої більш українізованої, аніж харківська, луганської Слобожанщини (Сватове, Білолуцьк, Старобільськ, перелік міст і сіл може бути дуже довгий). У Луганську не було жилінського «Оплоту» і такого сконцентрованого осередку знавіснілих ватопутіноїдів, як у Харкові, було ще декілька чинників, які говорили про більшу антиукраїнську загрозу для Харкова, аніж для Луганська. Зокрема, Росія надавала захопленню Харкова пріоритетного значення (з огляду на кількість населення, високотехнологічну промисловість, потужний бізнес), сюди були спрямовані тисячі провокаторів з РФ, тоді до Харкова з секретною місією (зрозуміло якою) прибув навіть сам Моторола. Чому ж у Харкові таки вдалося зберегти незалежність?

Сценарій ворога був виплеканий багатьма попередніми роками і  випробуваний і напрацьований на той час на Донбасі: отож 6 квітня російські «патріоти», вкупі з кримінальними елементами, захопили будівлю Харківської ОДА і оголосили про створення Харківської народної республіки.   

Ще день і «гаряча підтримка» харківських ватопутіноїдів, яких тут принаймні 70% (і сьогодні, до речі, вони нікуди не поділися), не забарилася б і поставила крапку у справі відторгнення першої столиці УРСР від України, але сталося насправді диво. Міністр внутрішніх справ харків’янин Арсен Аваков виявив неабияку винахідливість, спритність, зрештою мужність та інші риси, притаманні справжньому чоловікові у хвилини небезпеки. Українська (!) армія, українське (!) СБУ, українська (!) міліція – всі повтікали подалі. Командир спецпризначенців з Хмельницького, якого всіляко умовляв Аваков штурмувати ОДА, спочатку ніби погодився, але потім налякався і теж кудись утік. Надія була лише на вінницький «Ягуар» (близько двохсот бійців), і вони відмінно зробили свою справу. О 6 ранку наступного дня 67 терористів, серед яких третина – кримінальники-рецидивісти, були заарештовані, причому без жодного пострілу, лише з застосуванням гранат зі сльозогінним газом. Харків було врятовано від руского міра, врятовано просто, блискавично, мінімальними силами і засобами. Ватопутіноїди заховалися у свої нори до наступної слушної нагоди.   

Виникає логічне запитання: невже цього не можна було зробити й у Донецьку і Луганську? Відповідь напрочуд проста: в цих містах у Авакова немає бізнесу. Деколи і ця складова патріотизму доволі вдало спрацьовує. 2011 року журнал «Фокус» оцінив статки Арсена Авакова у 283 мільйони доларів. Скільки у нього насправді грошей, ніхто не знає, може більше, а може й менше, не будемо перелічувати і тих компаній, якими володіє міністр і його родина, наведу лишень найсвіжішу репліку Сергія Лещенка: «Аваков – "смотрящий" за найбільш "жирним" міністерством інфраструктури, де крутяться величезні тіньові гроші».

Не будьмо, однак, занадто прискіпливими до цього неординарного, зрештою патріотичного міністра-капіталіста, який навіть не хоче вивчати української мови, не будемо вдаватися і в психологічні тонкощі того, що було головною мотивацією його справді героїчного і доленосного для України рішення про штурм Харківської ОДА: турбота про власні мільйони чи справжній патріотизм, адже ці речі деколи бувають невіддільні. І що би там як, ми мусимо ці речі сприймати такими, якими вони є, адже головне – це відстоювання інтересів України.  

Щодо Дніпра (колишнього Дніпропетровська) намагатимусь уже бути якомога лаконічним. У квітні 2014-го Коломойський, Корбан, Філатов і Ко зрозуміли ясну, як день, річ: якщо козачки Козіцина і Дрьомова пройдуть на захід усього-на-всього ще 200 км і прийдуть до їхнього міста, то одразу відберуть бізнес у вкрай ненависних російській душі певних представників певної, всім відомої етнічної спільноти, а тих самих представників тієї самої етнічної спільноти повісять на дереві догори ногами. Ось головна причина такого палкого українського патріотизму дніпропетровського старозавітного олігархічного клану, та все ж подякуймо їм і за такий патріотизм, подякуймо за спорядження добровольчих батальйонів, за матеріальне заохочення відбивати у ворога захоплені об’єкти і брати в полон ворожих бойовиків, і за все інше, спрямоване на відстоювання української незалежності. Якщо ці люди хочуть жити в незалежній Україні, а не в дикій Московії (а нюх на все вони мають добрий), то це неабиякий позитив, який випустити було б дуже нерозумно.

Щодо Одеси. 2 травня 2014 року – болісний день в історії цього міста, але й Божа пересторога ватопутіноїдам. Хоча Одеса в цьому стосунку найменш небезпечне для української незалежності місто «Новоросії». Одеса фактично оточена не лише Чорним морем з півдня, але й українським етнічним морем з півночі, а одеські євреї в генетичній пам’яті міцно тримають погроми чорносотенців і купрінського Сашку-Музиканта, так що жодним чином не спокусяться на рускій мір. А нормальні одесити росіяни і, звісно, українці їх у цьому підтримають.

Спадає на гадку споконвічна суперечка про роль мас і особи в історії. Виходячи з російсько-марксистської общинно-колективістської точки зору – маси в історії це все, а особистість – ніщо. Дотримуючись протилежної, європейської точки зору на цю проблему, мусимо визнати, що особистість є тут пріоритетною. І хто його зна’, якою була мотивація тої чи іншої особистості, коли у доленосні історичні моменти ця особистість визначала подальший хід людства, країни чи нації в той чи інший бік.

Лідер антипольського повстання Северин Наливайко починав як начальних охорони тодішнього магната Костянтина Острозького, а потім брав активну участь у придушенні виступу такого ж повстанця, як і сам, Криштофа Косинського. До речі, і сам Косинський – шляхтич, який вірно служив Речі Посполитій і користувався відповідними привілеями. Борцем за свободу він став лише тоді, коли білоцерківський староста «віджав» у нього ласий шматок землі. А історія Богдана Хмельницького щодо його чисто особистих сімейних і майнових мотивацій розпочати боротьбу з поляками, яка несподівано перетворилася на визвольну війну українського народу, аж занадто відома. У цьому світлі патріотизм у лапках чи без лапок Коломойського, Авакова та зрештою усіх інших представників олігархічної верхівки в Україні (вкупі з усіма Порошенками, Яценюками, Гройсманами і іже з ними) стає зрозумілим – це фобія, що при втраті Україною незалежності, їх просто «схаває» більш потужний російський капітал. Власні гроші вимагають бути патріотами України. І доки в нас процвітатиме кланово-олігархічна система, доти і боротьба за нашу незалежність матиме потужний присмак «хмельниччини».         

Повертаючись до назви цього матеріалу про відтермінований платіж, мусимо визнати:

нічого у світі, тим більше незалежність нації, так просто, «на шару», не дається. Тисячі жертв українців у новітній війні з Росією – лише насправді відтермінована на 23 роки плата за нашу незалежність. Що таке 23 роки в контексті світової історії? Лише мить. Вочевидь не вийде просто так їсти солодких грушок з дерева, виплеканого дідами, його треба й надалі плекати, аби не засохло, і невідомо, скільки ще української крові піде на підливання віковічного дерева нашої такої омріяної і такої важкої незалежності…

http://zbruc.eu/node/55283

Tags: Украина, история
Subscribe
promo grzegorz january 1, 2016 21:38 2
Buy for 50 tokens
место для пиара и все такое :)
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 5 comments